Ігор Рошко: «Потрібно лікувати не тільки тіло, але й душу»

– Пане Ігорю, знаю що в шкільні роки Ви захоплювались біологією, чому ж пішли у медицину?   

– Так, дійсно, мені дуже подобалась біологія і я завжди брав участь в олімпіадах: міських, обласних –  і всі їх вигравав. Був неодноразовим призером республіканських олімпіад. Школу №1 в Ужгороді закінчив із золотою медаллю... Але й дотепер не можу пояснити, чому після школи подав документи саме на медфак. Можливо, тому що брат вже навчався на біологічному. До слова, він пішов стопами батька і сьогодні працює  деканом біологічного факультету, очолює кафедру ентомології. Тато також був деканом біологічного факультету і першим випускником біофаку в Ужгородському університеті.

Я закінчив університет з відзнакою за спеціалізацією «лікувальна справа», а вже інтернатуру проходив по педіатрії.

– Ви обрали чи не найважчий напрям педіатрії – реанімацію...

– Ще в інтернатурі я пройшов всі етапи педіатрії. Мені поталанило, що завідуючий реанімацією та його колеги в Мукачівській ОДЛ радо ділилися своїм досвідом. Продовжив інтернатуру в Ужгороді, працюючи як лікар-педіатр. Мені завжди були цікаві важкі випадки, і коли в міській дитячій лікарні організовувалася реанімація, то я одразу ж перейшов туди. Де і пропрацював 15 років...

   – Які випадки з вашої практики пригадуються?

– В реанімації легких випадків не буває. Бувало, що поступало багато важкохворих дітей. Реанімація розрахована на 6 ліжок, а пацієнтів – 10. Дуже непросто було визначити, хто з них важчий. Щодо цікавих випадків, то наприклад, пригадується такий.

Дівчинку покусав цілий рій бджіл. Її привезли в дуже важкому стані і поки проводилась  інфузія та призначалися відповідні ліки, медсестричка, яка сиділа поруч, витягала жала з обличчя, шиї та інших оголених частин тіла дитини. Потім ми їх перерахували – 160 (!!!).  Це тільки ті, які побачила медсестра. Поталанило, що цю дитину вчасно привезли і  надали допомогу.

Були випадки укусів отруйних гадюк. Всі діти вижили, на щастя, такі випадки часто не зустрічаються. Були і утоплення: років 10-15 тому перед самим Новим роком трирічна дитина провалилася під лід. Поки батьки гостилися і вечеряли, то діти бігали навколо будинку і наймолодший впав у  котлован. Інші ж налякалися і сховалися, в результаті малюк пробув майже годину під кригою у холодній воді... Доки з Радванки привезли в дитячу лікарню, то малюк уже був повністю холодний, бездиханний, синій. Його одразу поклали в реанімаційне відділення, ми всі долучились до рятування цієї дитини. Її інтубували, підключили до апарату штучного дихання, ввели відповідні препарати, які дають при серцево-легеневій реанімації. І... серце запрацювало, дитина почала дихати!!! Малюк перебував в лікарні близько трьох тижнів і виписався здоровим.

Було багато випадків, коли діти поступали в стані клінічної смерті, а зараз бачу цих дітей в місті – живих і здорових.

– Чи були у Вас під час роботи в реанімації випадки, які з точки зору практичної медицини майже неможливо пояснити? Йдеться про духовну складову людської сутності.

– З віком приходить розуміння духовної складової людини. Працюючи в реанімації я, як і інші лікарі, зустрічався з речами, які неможливо пояснити матеріалістично. Коли доведені до відчаю батьки просять допустити священника до дитини, щоб її охрестити, освятити свяченою водою, щоб помолитися над дитиною. І були випадки, коли дитина через 10 хвилин після закічення ритуалу, який виконував священник, виходила з глибокої коми, жадібно пила, їла і зникали всі симптоми набряку мозку. Ми, лікарі, зі свого досвіду знаємо скільки зусиль, ліків і днів потрібно, щоб дитина вийшла з такої коми.

Я глибоко переконаний, що потрібно лікувати не тільки тіло, але й душу. Якщо людина звертається до духовного, якщо щиро молиться, вірить, налаштовує себе на позитивний лад, то це допомагає багато в чому. Сповідь і прийняття причастя відіграє дуже велику роль. В православній, греко-католицькій, католицькій вірі багато лікарів ставали не тільки священниками, але й єпископами. Вони переконувались на своєму досвіді, що саме духовна складова подекуди має більше значення, ніж матеріалістична. Частина хвороб є взагалі психо-соматичними, чимало хвороб викликано психологічними напруженнями, загальним духовним дискомфортом.

– 15 років Ви пропрацювали в реанімації. Чому залишили практичну роботу і перейшли на управлінську?

– Всі знають про так званий синдром «вигорання». Тому працівникам реанімації на Заході не рекомендують працювати більше 8-10 років. Після реанімації я завідував відділенням захворювання органів дихання і продовжував займатися з хворими. Пневмонії, обструктивні бронхіти, бронхіальні астми – тобто частина патології, якою я займався в реанімації, тепер стала основною моєю роботою. Працюючи завідуючим і вже маючи певний досвід керівництва структурним підрозділом, я отримав пропозицію від тодішнього начальника управління охорони здоров’я Івана Михайловича Рогача. Він запропонував мені посаду обласного педіатра. Відверто скажу – не дуже хотів йти. Я не бачив себе керівником і мене трохи бентежила ця перспектива. Я був переконаний, що реалізуюсь саме як педіатр. На що мені Іван Михайлович заперечив: «Досвід керівної роботи на вищому рівні ще нікому ніколи не нашкодив. Завжди можна відмовитися, але повернувшись на своє попереднє місце, людина буде по-новому оцінювати все і дивитися на проблеми, які є в певному структурному підрозділі, зовсім під іншим кутом. Окрім того, значно розширяться і світогляд, і кругозір». І я погодився на цю пропозицію. Довелось об’їздити всі регіони, міста, села області... 

Потім мені  запропонували посаду заступника начальника управління з охорони материнства і дитинства. Це знову заохотило розширити свій кругозір, розібратися з акушерсько-гінекологічною службою, познайомитится з відповідними структурними підрозділами Міністерства охорони здоров’я, зі службами в інших областях України.

– Згодом Ви очолили, вірніше створили з «чистого аркуша», відділ охорони здоров’я в Ужгороді.

– Так, це було у 2004 році. На той час майже в усіх районах області вже працювали відділи охорони здоров’я. Запропонували написати положення, набрати кадри, штати, систематизувати роботу медичної служби міста. Це далеко виходило за мій фаховий рівень, як організатора з охорони здоров’я материнства та дитинства. Тут додалася і «швидка допомога», і вся потужна хірургічна служба, і рододопомога, і педіатрія, і маса інших проблем. Як окремі заклади були створені міська поліклініка і перинатальний центр. Була проведена децентралізація з метою більш чіткого керівництва цими важливими ланками.

Ця організаційна робота забирала весь вільний час і практично не залишалося можливості займатися практикою.

– І саме тому Ви знову повернулися в дитячу лікарню, але в новій іпостасі – головного лікаря?

– Так. Я ніколи не планував і не планую залишати практичну роботу...  Мені завжди подобалось працювати з дітьми. Я починав свою роботу як організатор педіатричної служби і вже бачив, що потрібно для покращення роботи первиної ланки.

– Що сьогодні представляє собою Ужгородська дитяча міська клінічна лікарня? З якими проблемами першочергово зустрілися?

– Лікарня у своєму складі має стаціонар на 110 ліжок, 6 із яких – відділення реанімації та інтенсивної терапії. У лікарні цілодобово надається висококваліфікована спеціалізована і ургентна медична допомога. В складі лікарні функціонує денний стаціонар на 20 ліжок, де надається реабілітаційна допомога дітям з проблемами опорно-рухового апарату та дітям з бронхо-легеневими захворюваннями. В структурі поліклініки працює 39 дільниць, які зосередженні у двох педіатричних та двох сімейних відділеннях. З метою підвищення доступності та наближення амбулаторної медичної допомоги до пацієнтів в густонаселених та віддалених районах міста відділення розгорнуті на території 4 філій поліклініки. Відділення спеціалізованої допомоги надає консультативну допомогу за 23 спеціальностями. Надання амбулаторно-поліклінічної допомоги дітям здійснюється за системою «єдиного педіатра». Дільничні лікарі та середній медперсонал відділення профілатики дитинства обслуговують 3 гімназії, 3 ліцеї, 15 загальноосвітніх шкіл та 37 дошкільних дитячих закладів та НВК. Під наглядом лікарні знаходиться 25 698 дітей до 18 років.

Цей рік, як у принципі і попередні, пройшли під знаком недостатнього фінансування: не вистачало грошей на медикаменти, обладнання, ремонт приміщень тощо. Звичайно ж, це не лише наша проблема. Подібні труднощі виникають в кожній українській лікарні, особливо в міських та районних. Причина – недосконалість бюджетних  розрахунків для місцевого самоврядування. Ні для кого не секрет, що на місцях залишаються мізерні кошти.

– Як виходите з цієї ситуації?

– Доводиться чітко визначати пріоритети, системно і планомірно організовувати лікувально-профілактичну роботу. Зокрема, працювати над стабілізацією захворюваності, тобто не дати змоги поширюватися інфекціям чи епідеміям, в тому числі за рахунок проведення профілактичних щеплень, знижувати дитячу смертність. Пріоритетним є також запобігання інвалідності. Стосовно стаціонарної допомоги, то ми надаємо невідкладну допомогу в найшвидші терміни відповідно до протоколів, затверджених Міністерством охорони здоров’я України. Щодо надання первинної медичної допомоги в поліклініці, то ми інтегруємо в педіатричну службу всі переваги сімейної медицини. Тому  всі педіатри проходять спеціалізацію із сімейної медицини.

– Що у найближчих планах?

– Забезпечити лікарню обладнанням, яке необхідно для 2-го рівня надання допомоги. На сьогодні наше реанімаційне відділення забезпечено необхідною кількістю дихальної та слідкуючої апаратури. За останні роки ми отримали два апарати штучної вентиляції, пульсоксиметри, анастезіологічну приставку, рік назад – сучасний французький рентгенологічний комплекс на три місця.

Наша лікарня робить спірометрію, електроенцефолографію, маємо кілька багатоканальних кардіографів. Ще мрію отримати апарат ультрозвукової діагностики з доплером. Ми маємо два, але це вже дещо застарілі моделі.

Наша лікарня поки немає свого власного ендоскопічного обладнання для проведення фіброгастроскоії. Ми користуємося засобами дитячої хірургії, яка знаходиться  в перинатальному центрі. Але в планах – організувати такий кабінет в нашій поліклініці.

Стосовно первинної ланки, було б добре комп’ютеризувати всі наші кабінети, щоб була створена база даних хворих в електронному варіанті, і щоб відповідні програми нагадували нашим дільничним педіатрам про терміни, коли потрібно звернути увагу на щеплення, на медогляди, на періодичні аналізи. Щоб ці програми допомагали вести реєстр хворих, щоб вчасно слідкувати за диспансерними хворими.

Прагну, щоб лікарня мала найновіше і найсучасніше обладнання для вчасної, ранньої діагностики захворювань.

– Звідки ви черпаєте свої сили, терпіння бути завжди витриманим, врівноваженим, доброзичливим?

– Від прогулянок на природі, заняття спортом, спілкування з добрими і цікавими людьми.

– Ваше хобі?

– Колись малював. В свій час був членом молодіжних обласних виставок. Зараз не вистачає часу та можливостей. Коли буду на пенсії, обов’язково повернусь до малярства. Полюбляю трохи поплавати, намагаюсь хоча б раз на тиждень пройтися лісом.

– Чого вам ще хотілось би зробити?

– Більше подорожувати, не пропустити жодні прекрасні моменти природи. Жити на Закарпатті і не ходити в ліс, не відвідувати ці чудові куточки наших Карпат – це гріх.

А ще хочеться, щоб реформування медицини не зламало, а тільки покращило педіатричну службу, щоб система консультативної клініки не тільки зберіглася, але й сягнула рівня розвинутих країн.